facebook
ЖИТТЯ

А для чого живеш ти??? Подумай.

Мені 47 років . Я звичайна жінка. Можна сказати сіра мишка. Неприваблива, не маю гарної фігури. Самотня. Заміжньою не була і не хочу, тому що вважаю, що чоловіки майже всі однакові тварини, яким тільки набити черево і валятися на дивані. Ну та й не пропонував ніхто і ніколи. Ні заміж, ні зустрічатися. Батьки мої старі живуть  далеко.

Я одна дитина в сім’ї. Ні сестер, ні братів. Є двоюрідні, але я з ними не спілкуюся. Не хочу. . Я живу і працюю в Москві вже 15 років. Працюю в організації, кожен день робота -дім.

РЕКЛАМА

Живу в звичайній багатоповерхівці в спальному районі. Я зла, цинічна, нікого не люблю. Не люблю дітей. На Новий рік їздила провідати батьків. Один раз на рік я приїжджаю додому. У цьому році так само з’їздила, приїхала, вирішила помити холодильник. Вирішила повикидати всі старі напівфабрикати – пельмені, котлети.

Якось купувала, не сподобалися, так і лежали. Зібрала все в коробку, пішла виносити. Викликала ліфт, в ліфті хлопчик, років 7.Я його бачила кілька разів з матір’ю та немовлям. Ще подумала, ось ш…, нагуляла! Втупився на коробку і дивиться. Вийшли, я йду до контейнера, він за мною. І боязкий голос: А можна взяти? Я кажу, це старе! Потім думаю ну хоче, нехай бере, не гниле ж! Вже стала відходити від сміттєвих контейнерів, тільки повернулася для чогось.

Він дбайливо збирав пакетики, закривав і притискав до своїх грудей. Я запитала, а де твоя мати. Він каже вона хворіє, і сестричка теж. Встати не може, додав він. Я розвернулася і пішла додому. Зайшла в свою квартиру, поставила на плиту вечерю. Сіла. Сиджу. Думаю. Щось зачепило мене. Не виходить з голови хлоп’я.

Ніколи не була жаліслива і бажання допомагати не виникало теж. Але щось штовхнуло мене, швидко взяла що було їстівного вдома: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть м’ясо з морозилки схопила шматок. Вийшла і близько ліфта зрозуміла, що я навіть не знаю, на якому поверсі вони живуть. Знаю, що вище мене і все.

Почала підніматися поверх за поверхом, мені пощастило, через два поверхи відкрив двері мені той хлопчик. Спочатку він не зрозумів, потім чомусь мовчки відступив, пропускаючи мене всередину. У квартирі було дуже бідно і дуже чисто. Вона лежала на ліжку, скорчившись, біля дитини. На столі тазик з водою і ганчірки. Видно, температура була, збивала примочками. Дівчинка теж спала, в грудях щось клекотіло.

Таблетки є хоч? Запитала у хлопчика. Є якісь, показав мені. Старі прострочені таблетки, які пора давно було викинути. Підійшла до дівчини, помацала голову, гаряча. Вона відкрила очі, нерозуміючим поглядом подивилася на мене.

Потім різко сіла: Де Антон? Я пояснила, що я сусідка. Запитала які симптоми у неї і у дитини. Викликала швидку. Поки вони їхали, напоїла її чаєм з бутербродами. Їла навіть не сперечаючись, видно зовсім голодна була. Як ще грудьми годувала?

Приїхали лікарі, оглянули, виписали купу ліків малятку, та ще й уколи. Пішла в аптеку, купила все. Зайшла в магазин, набрала молока, різного дитячого харчування. Також купила іграшку. Якусь дурненьку  мавпу химерного лимонного кольору. Просто я ніколи не вибирала  подарунки дітям.

Її звати Аня, їй 26 років. Жила в Подольську, навіть не в самому, а десь на околиці. Мати і бабуся москвички, тільки мати вийшла заміж за чоловіка з Подольська.

Переїхали туди, працювала на якійсь фабриці. А він там же техніком. Коли Аня народилася, батька вбило струмом на роботі. Мати з дитиною на руках залишилася без роботи і без грошей. Почали ходити друзі товариші. Спилася швидко, за три роки.

Сусіди якимось чином знайшли бабусю в Москві, вона взяла дівчинку собі. Потім, коли їй було 15, їй бабуся все розповіла. І що померла мати від туберкульозу. Бабуся була небагатослівна, жадібна і дуже багато курила.

У 16 років Аня пішла працювати в найближчий магазин. Спочатку фасувальницею, потім касиром. Через рік бабуся померла, залишилася Аня одна. У 18 років зустрічалася з хлопцем, обіцяв одружитися, але зробивши дитину, благополучно зник. Працювала до останнього, складала гроші, тому що розуміла, що допомоги нема звідки чекати.

РЕКЛАМА

Коли народила, вже в місяць стала залишати дитину одну в квартирі і мила під’їзди. А дівчинку народила як… Господар магазину, куди вона повернулася працювати, коли син підріс, раз згвалтувавши її ввечері, став робити це постійно, погрожуючи, що звільнить і вона ніде не зможе потім працювати.

Як дізнався, що вагітна, дав трохи грошей, сказав, щоб більше не з’являлася. Ось така історія. Все це вона розповіла мені в той вечір. Подякувала за все, і сказала, що відпрацює суму прибиранням або приготуванням. Я зупинила її  слова і пішла.

Всю ніч не спала. Думала. Для чого я живу і навіщо. Чому я така. Не дбаю про батьків, не дзвоню їм. Не люблю нікого. Не шкодую. Гроші складаю, назбиралася  пристойна сума, але витрачати ні на кого. А тут якась чужа доля, людям нічого їсти. Нема на що лікуватися. Вранці прийшов Антон, простягнув тарілку з млинцями  і втік.

Я стояла на порозі з цією мискою  в руках, і тепло від цих гарячих млинців, немов оживляло мене, я ніби розтанула. Захотілося всього і відразу: плакати, сміятися і поїсти одночасно… Недалеко від нашого будинку стоїть невеликий універмаг. Там господиня маленького дитячого магазину, так і не зрозумівши, який розмір одягу мені потрібен, погодилася навіть піти зі мною до них!

Не знаю, це було бажання зробити виручку бо зрозуміла, що буду брати чимало, або вона була вражена моєю турботою. Через годину чотири величезних пакета з одягом для дівчинки і для хлопчика стояли у них. Я ще купила ковдру і подушки, білизну. Я накупила їжі. Навіть вітаміни купила. Мені хотілося купити все. Я відчула себе потрібною.

Минуло вже 10 днів. Вони кличуть мене тітка Рита. Аня рукодільниця ще та. Моя квартира змінилася, стала затишнішою. Я стала телефонувати батькам. Кожен день після роботи я біжу додому. Я знаю, що мене чекають. І ще. Навесні ми їдемо до моїх батьків. Всі разом. Квитки на поїзд вже купили. А для чого живеш ти??? Подумай.

За матеріалами.

Related Articles:

Close