ЖИТТЯ

Час для мами і тата

Дівчатка вже підросли і якщо раніше безумовно приймали наші сімейні цінності і правила, то тепер бойкотували – виявляли супротив навіть там, де його я зовсім не вбачав.

Джерело фото: goodhouse.ru

Бути батьком двох дівчаток-підлітків справа не легка. Скільки нервів лишень забирають оті їхні пмс та вічні невдоволення своєю зовнішністю, нарікання нате, що ми з матір’ю старомодні, а їхні гаджети вже вийшли з моди. За усім не вженешся. Ми з дружиною і так, стараємося з усіх сил часто на собі економлячи.

РЕКЛАМА

Але змалечку м привчили своїх доньок до того, що є час для мами і тата, який починається в не залежності від дня тижня о десятій годині вечора.

Де завжди була наша година. В яку ми з коханою усе обговорювали, що прожите за день, планували майбутнє, ділилися радощами та смутком. Інколи просто мовчали, дивилися в очі. Я рахував її перші дрібні зморшки, що проступали, як вона посміхається, і намагався запам’ятати її на цілісінький завтрашній день. Щоб не по фото, а саме такою, як вона є насправді. Гарною, домашньою, втомленою.

Мені здавалося, що дівчатка висмоктують з неї молодість. Вони розквітали – вона дорослішала. Доля подарувала нам першу Маргаритку, а рівно через рік на світ з’явилася Марта. Я щиро співчував дружині і намагався хоч чимось розрадити під наприкінці дня. Отож тоді й започаткували годину для себе.

РЕКЛАМА

І ось зараз – коли старшій виповнилося п’ятнадцять з’явився бунт на кораблі. Доньки вирішили йти проти правил. Сперечалися, огризалися, були роздратованими і часто чимось невдоволеними. Критикували мене і дорікали. Коментували кожен рух – не так глянув, не так сів, не те сказав.

– Вгомоніться вже! І відчепіться від батька! – не витримувала напруги дружина.

А я тримався. Якась внутрішня мудрість і енергія любові дарувала сили бути зваженим та не піддаватися мінливим емоціям.

Так би, можливо і було, аж поки дівчата не почали зазіхати на нашу годину.

Тут поступитися було складно. Звичка дарувати одне одному хоч якийсь маленький час проросла в нас глибоким корінням і ось зараз наші ж власні діти хотіли відняти це.

Деякий час я все зважував. Можливо, зі сторони донькам здається, що ми не маємо права на щось особисте, а тільки вони знаходяться у центрі нашого Всесвіту… З такої точки зору вони й праві, але для мене це було не так. В самій середині на головному місці завжди знаходились «МИ».

Якось, я вирішив побалакати з Маргаритою та Мартою, як із дорослими, котрими вони себе вже вважали. Моя історія не була прикрашена, або вигадана – усе брав із життя.

Розповів, як в молодості без пам’яті закохався в їхню матусю, а потім чекав два роки, аж поки наважився підійти до такої красуні. Як ми копили і збирали по копієчці на весілля, а потім на коротку медову подорож. Швидко пішли на роботу, аби придбати власне житло, виплачували частинами, через що приходилося багато працювати. А як народилися дітки, то й взагалі за роботою інколи не пам’ятав який точно сьогодні день тижня або й місяць. Час швидко спливав і усе, що мене тримало весь цей час на плаву лише одна-єдина година. Проведена поруч із власним сонцем, що кожного вечора світить тільки для мене, підживлює, надихає, дає наснаги і сил.

Дівчата мовчали. Швидко переглянулися і вибачаючись пішли до кімнати. Я почував себе задоволеним, бо є щось таке, куди немає доступу, окрім нас вдвох – це час мами і тата.

Related Articles:

Close