facebook
ЖИТТЯ

Кажуть, що Бог дивиться на всіх людей очима собак

[nextpage title=”Він плакав, як плачуть всі кинуті маленькі діти…”]

– Забирайся геть! І скажи спасибі, що не приспав! – Дверцята автомобіля зачинилися, машина поїхала. На узбіччі шосе залишився пес. В сутінках він здавався великим, огрядним – насправді ж, це було усього лише п’ятимісячне щеня алабая. Малюк кинувся слідом, але сил у нього було занадто мало, щоб наздогнати автомобіль.

Насилу переставляючи незграбні лапи, захеканий песик повільно побрів уздовж шосе, пише джерело.

Куди йти? Де будинок? Господар?

Навколо ні душі, по пустельній трасі лише зрідка пролітали машини, засліплюючи цуценя вогнями фар…

Сутеніло. Короткий зимовий день добігав кінця.

Малюк сів на узбіччя, завив, заридав…

Він плакав, як плачуть всі кинуті маленькі діти – про те, що ніхто в усьому білому світі, не любить його і не чекає.

Його світ зруйнувався…

Всього декілька днів назад він жив в теплій квартирі, з рідною і шалено улюбленою, людиною. Цуценяті пощастило – йому дістався добрий господар, призначений згори, про що говорила собака-мама, коли він був зовсім маленьким:

– Творець послав нас на Землю охороняти життя і спокій людини, любити безкорисливо і віддано. Кажуть, Бог дивиться на людей очима собак…

Мама, тепла і ласкава, добра і кохана! Шкода, що не можна залишитися маленьким і продовжити щасливе дитинство на все життя…

РЕКЛАМА

Але щенята підростають й розставання неминуче.

Коли на порозі з’явився його майбутній господар, малюк відразу зрозумів – він прийшов за ним!

Радісно виляючи маленьким обрубком хвостика, кинувся зустрічати.

– Привіт, мій песику! – Посміхалася людина. А щеня, відкривши пащу, висолопивши рожевого язичка, намагалося посміхнутися у відповідь та із задоволенням підставляло животик для того щоб його погладили.

– Чудовий малюк! Як же я мріяв про тебе!

Їхнє спільне життя було наповнене ніжним, сонячним, теплим щастям.

Запах, голос, посмішка і сміх господаря назавжди залишилися в пам’яті пса, як і звички, улюблені ігри, ласкаві епітети…

– Який же ти хороший хлопчик! – Говорив господар, розчулюючись щенячими витівками.

Час летів непомітно, песик ріс стрімко, і до чотиримісячного віку його висота  становила майже п’ятдесят сантиметрів…

– Навесні підемо на виставку молодняку – треба обов’язково показати всім, які ми красиві! – Розчісував свого вихованця господар, – а влітку вирушимо на дачу!

Дні минали в нестерпному очікувканні приходу рідної людини з роботи.

Щеня довгий час дивилося у вікно, потім засинало на килимку, поруч з ліжком, затуливши носа в хазяйські капці. Відчуваючи запах свого господаря малюк не відчував себе самотнім.

Але одного разу господар не повернувся. Не прийшов і на наступний день. Щеня вило від туги і горя, бо знав, не побачить він ніколи рідне обличчя.

Увечері наступного дня прийшли люди – родичі, з якими малюк зустрічався лише один раз.

– Потрібно, вирішити, куди подіти собаку, – жінка діловито оглядала кімнати, – ні до чого вона нам… похорон, поминки…

– Зараз просто і вирішимо! – Простягуючи поводок до нашийника цуценя, відповів її чоловік.

Малюк упирався, ковзав животом по підлозі… але його силою витягли з дому, запхали в машину i відвезли в ліс.

2-bog-smotrit-na-ludei

[nextpage title=”Щоб виховати в ньому агресію, били, не годували цілодобово.”]

І тепер, він один, на безлюдній дорозі, далеко від людського житла.

Втома взяла своє – щеня прилягло на узбіччі. Великі сніжинки падали на його шкуру й поступово воно перетворювалося в замет. Під сніговою ковдрою було затишно, малюк трохи заспокоївся, задрімав.

І уві сні, як на останній прогулянці, він пірнав в замет, заривався мордочкою в чистий сніг, а потім біг назустріч людині, стрибав на груди, намагаючись розцілувати дороге обличчя, лизнути долоню.

– Прокинься, не можна спати, замерзнеш, вставай! – Почув він раптом голос господаря і різко прокинувся.

Хитаючись від голоду і втоми, пес йшов без сну дві доби, поки не впав, знесилений, поруч з чиєюсь хвірткою.

Отямився в незнайомому сараї. На шиї важкий, короткий ланцюг… Так, в найбільш ніжному віці, всупереч своєму бажанню, він був визначений в охороні приватного сільського будинку.

Кажуть, Бог дивиться на людей очима собак

Люди, що підібрали щеня, хотіли мати злого собаку. Щоб виховати в ньому агресію: били та годували нерегулярно.

Він же мріяв про ігри і ласку, які вже встиг пізнати…

У нього свербіли зуби, а за погризені дошки вольєра його жорстоко карали.

Але все одно пес не зміг перетворитися на дикого звіра, оскільки знав: на світі між людиною і собакою існують любов і дружба.

І тільки людям, яких він полюбить, готовий був готовий служити віддано, беззавітно.

Незабаром, нові власники позбулися від нього, як «непридатного»: віддали на «службу» – охороняти торгівельну базу.

День і ніч він сидів на короткому ланцюзі, злостиво гавкав на відвідувачів, демонструючи готовність роздерти на частини всіх злодіїв і бандитів.

У будь-яку погоду: під спекотним сонцем, проливним дощем, при сильному вітрі.

Осінніми ночами примерзав шерстю до калюжі, в якій доводилося спати.

У нього розмокнув й розвалився нашийник, але його не замінили новим. Шию просто обмотали важким ланцюгом, зробивши з нього зашморг.

Його часто забували годувати, а коли база закривалася на вихідні, доводилося голодувати кілька діб.

У спекотні дні страждав від спраги – миску рідко наповнювалали водою…

Але все це пес міг би пробачити, якщо хоча б один раз, хтось із людей, чиє майно він охороняв, приголубив би його. Але, майже в кожному, що проходить повз, він бачив людину, чиєю метою життя були лише гроші. Не люди – ходячі калькулятори, з душею, закритою для любові.

Кілька років алабай був в’язнем на ланцюгу, який охороняв вхід. Десять кроків в одну сторону, десять в іншу… Дні тяглися нескінченно та безрадісно.

Ланцюг поступово вростав в шию, душив, і нікому в голову не прийшло його послабити – його голосний гавкіт, ставав все більш хриплим.

Колись веселе, грайливе щеня перетворилося в повільного і байдужого до всього пса.

Швидше за все, він так би і помер, задихнувшись на ланцюгу-зашморгу, якби одного разу не з’явився на базі новий працівник. Він підмітав подвір’я й часто поглядав на собаку.

– Гарний хлопчик! – Оцінив його двірник. Почувши знайомі слова, пес підняв голову.

– У мене на батьківщині був вовкодав, – розповідав двірник, – допомагав отару пасти. Помер, і отари більше немає. Візьми, – простягнув він собаці бутерброд, – худий ти щось…

З того дня, у алабая став прокидатися інтерес до життя. Працівник з’являвся на базі не кожен день – іноді кілька днів був відсутній і тоді життя знову здавалася псу нудним, безрадісним.

Увага двірника була єдиним світлом і теплом, що осявало його болісне, безрадісне, обридле життя.

Якось вдень, недалеко від входу на базу, алабай зауважив людину, котра спостерігала за ним, і відразу, інстинктивно, відчув небезпеку.

Якщо більшість людей до нього були байдужі, цей – боявся й ненавидів…

Вранці незнайомець з’явився знову, підійшов до двірника.

– Дай це собаці, – простягнув він кульок з їстівним. – Навіщо? – Двірник відсахнувся.

– Будеш питання задавати – довго жити не будеш.

Двірник нерішуче підійшов до собаки, поклав шматок ковбаси, уважно подивився в очі.

Пес понюхав і не став їсти…

– Він ситий, потім з’їсть, – взявши в руки мітлу, двірник відійшов.

– Добре, я почекаю, – прошепотів чоловік і спробував наблизитися до собаки.

Тільки-но він зробив крок вперед, пес загрозливо загарчав.

– У, Шайтан! – З криком кинувся геть незнайомець.

Двірник затримався на роботі допізна. І коли зовсім стемніло, підійшов до алабая:

– Отруїти хочуть, смерть твоя потрібна комусь, я навіть здогадуюся навіщо…

Людині тій скажу – помер, мовляв, поховав! Тільки йди звідси подалі! Двірник відчепив карабін, і жахнувся – ланцюг вріс собаці в шию.

Віддирати не наважився – просто перекусив ланцюг кусачками.

– Йди звідси! Пішов! Біжи!

І алабай зрозумів…

[nextpage title=”Якщо дійсно Бог дивиться на людей очима собак – чому цей світ до сих пір існує?”]

Повільно перебираючи лапами, пес побрів уздовж траси. За кілька років життя на прив’язі, він майже розучився ходити, швидко втомлювався, часто лягав.

РЕКЛАМА

Він знову йшов по дорозі, як кілька років тому, щеням, але тепер, це був вже великий, ставний пес.

І навіть незважаючи на недоглянутість, зваляну, брудну вовну, горда постава велетня мала б викликати захоплення. Але люди зі страхом шарахалися від нього.

Їжу він знаходив поруч з придорожніми кафе в кущах і урнах. Спав де доведеться – там, де заставала його безмірна втома.

Повз пролітали машини. Одного разу, поруч пригальмував великий чорний джип. Пролунали постріли. Пес тихо загарчав, впав у канаву, а машина помчала далі під регіт пасажирів. Куля лише злегка зачепила лапу, але крові було багато…

Сховавшись в кущах, пес довго зализував рану. За що?

Він не знав, що людина – єдина розумна тварина, яке вбиває заради задоволення.

Рана запалилася, пес насилу спирався на лапу, шкутильгав. Його ознобило і клонило на сон.

Він йшов уже багато днів, куди і навіщо, не знав, йшов безцільно, страждав від самотності і все частіше згадував свого господаря, маму…

Як же йому знову хотілося пригорнутися до її теплого тіла, зігрітися, як в дитинстві, відчуваючи себе в цілковитій безпеці.

– Невже мій господар був єдиною доброю людиною на світі? – Плакав він уві сні, – ні… був ще двірник, зараз – навколо лише темрява…

Сон був перерваний гострим болем: чоловік, що навалилися, намагався перерізати собаці горло. Але, врослий ланцюг врятував життя пса: ніж, ковзнувши по залізу, встромився в плече. Алабай різко схопився, скинув з себе вбивцю, грізно ощирився і вбивця кинувся втікати.

– Треба викликати ментів! Скажена собака на заправці! Кинулася на мене, звірюка, величезна! – Влетів він в придорожній магазинчик.

– Покусав! – Розмахував руками в крові алабая.

– Телефонуйте до поліції!

– Скажена? Закрити двері! Нікому не виходити! Викликаю наряд! – Розпорядився охоронець.

Пес, кульгаючи, й залишаючи за собою криваві сліди, рухався по узбіччю траси.

З кожною хвилиною він все більше слабшав. Разом з останніми силами йшло бажання жити і тільки в очах – німе запитання: за що?

Якщо дійсно Бог дивиться на людей очима собак – чому цей світ до сих пір існує?

Десь вдалині заревіла поліцейська сирена.

І пес вирішив не опиратися долі.

Метрів за п’ятдесят від заправки, ліг на узбіччя:

– Більше не можу – Добийте!

І, коли поруч зупинилася машина, вийшли люди, пес, готовий до найгіршого, прикрив очі.

– Що з ним? – Почув він жіночий голос, – відпочиває або машина збила?

Жінка нахилилася і… несподівано погладила його велику, плюшеву голову.

Пес здивовано відкрив очі. Скільки років він не бачив людської ласки! Перед ним стояла молода, тендітна, безстрашна жінка.

– Дозволиш подивитися, що з тобою? Ти ж хороший хлопчик?

– Треба терміново їхати в клініку, інакше помреш від втрати крові! Підеш зі мною, малюк!

І велетень довірився відразу: піднявся на тремтячих від слабкості лапах, пішов до машини. Сил ледь вистачило, щоб залізти на заднє сидіння.

– Молодець, розумник, будеш жити! – Примовляла жінка, допомагаючи йому забратися в автомобіль.

Пса дбайливо закутали вовняним пледом і він відразу занурився в спокійний, глибокий сон – навіть сирена поліцейської машини, що промчала повз, не змогла його розбудити.

3-bog-smotrit-na-ludei

Картинки – fishki.net, radikal.ru.

Related Articles:

Close