ЖИТТЯ

Не буває в сім’ї “пощастило”

Одного разу ми спізнювалися на поїзд. Поїзд повинен був відвезти нас на південь. Ми вистраждали цю відпустку і чекали її всім серцем. За три години до відходу поїзда ми з чоловіком і сином сіли в заздалегідь замовлене таксі.

А далі трапився якийсь дорожній колапс. Ми просто стояли в пробці перші дві години, ні на сантиметр НЕ просуваючись до мети. Проблема була ще й у тому, що ми були в трьох кілометрах від найближчого метро, ​​на якому можна було домчати до вокзалу, а йти до метро пішки по палючому сонцю з великим багажем і маленькою дитиною на руках – справжня утопія. Нарешті, пробка відмерла. У метро ми влетіли за 30 хвилин до відходу поїзда. Їхати – 10 станцій. Нам з чоловіком було очевидно: ми запізнилися. Адже там ще по вокзалу бігати, шукати платформу …

Але ми все одно їхали. Мовчки. Занурені думками в нашу нездійсненну відпустку. Я намагалася зрозуміти, що хоче мені сказати Всесвіт цим скасованим щастям. Дворічний син весело скакав по сидінню вагона і не поділяв нашого стану. Мені хотілося дати йому по дупі, хоча я жодного разу за все життя не піднімала руку на дитину … Ми вбігли в будівлю  вокзалу в 15-35. У 15-30 наш поїзд пішов. Повинен був піти … Але він стояв на місці, як укопаний. Я не вірила своїм очам, але табло показувало  … Коли ми підлетіли до останнього вагону, потяг рушив. Ми закидали речі на ходу. І дитину передавали у вагон в процесі бігу по платформі.

– Щось затримали відправлення, – пояснила провідниця, прибираючи підніжку, коли ми, задихаючись від бігу і стресу, намагалися віддихатися в тамбурі.

Потім ми довго шукали наше купе. А коли знайшли і закрили за собою двері, то ми з чоловіком інформативно обнялися, і він нервово засміявся, а я заплакала … Ось це я називаю ПОЩАСТИЛО. Просто пощастило. Сталося те, що НЕ повинно було трапитися. І це – в твою користь.

Якщо ти ранньою весною посадиш насіння помідорів в майонезні баночки, поставиш їх на залите сонцем підвіконня, будеш стежити за температурним режимом сходів, потім, ближче до літа, дбайливо перевезеш саджанці на дачу, пересадили їх у новий, власноруч збудований парник ціною витрачених вихідних і радикуліту, забезпечиш регулярний полив на весь сезон, добрива і прополку, а восени тебе зустрінуть в парнику м’ясисті соковиті помідорні серця, ти будеш вважати, що тобі «пощастило»? Звичайно, ні! Це буде цілком очікуваний результат щоденної праці.

Ось і в родині, у вихованні дітей, в побудові відносин ось цього безтурботного “ПОЩАСТИЛО” не буває. Я пишу пости про про чоловіка і дітей. У читача створено медовий образ мене і моєї цукрової сім’ї. Але я пишу правду. Нічого не вигадую. Пишу про тихе сімейне звичайне щастя.

– Тобі пощастило, – таврують мене ті, у кого все не так. Їм простіше справлятися з несправедливістю: адже в слові «пощастило» зашиті підступи долі, якісь неявні обставини непереборної сили, і в ньому немає ні частки своєї відповідальності за результат. Вигідне слово для тих, кому не пощастило.

А я хочу сказати, що ми – звичайні. Середньостатистичні. І ми до свого «пощастило» йшли через такі терни, через які не кожен і пройде. І за щастя ми заплатили велику ціну. Непосильну багатьом. І саме ці знання я продаю зараз людям. Монетизую свій вдалий досвід. Продаю тим, кому «не пощастило», рецепти свого «пощастило». У відношенні з чоловіком ми пройшли всі стадії. Стадії прийняття один одного як партнера по життю, смирення з недоліками, мудрості цінувати гідності.

Ми разом з інститутських часів. З перших побачень (з букетом польових квітів), мізерних зарплат (тільки на проїзний), з юнацьких запальних образ (а я тобі вірила!), затяжних сварок (не дзвони мені більше!), пекучих ревнощів (яка Олена?), пристрасних примирень (що, прямо тут?), з макаронів як єдиної їжі, на яку у нас виходило заробляти (але у батьків – не брати ні копійки!), з перших кар’єрних перемог (давай на море поїдемо?) і провалів (поки на мою поживемо), з боязких планів на життя (давай дитину?), з переглядом фільмів під одним пледом (мені так добре з тобою), з «ти будеш моєю дружиною? », з перших великих покупок (тільки не в кредит), з теста з двома смужками, з« у вас буде хлопчик! », з першого сміху сина, з нервових зривів (ти обіцяв з ним погуляти!), із зібраних до мами валіз (не можу більше!), з повернень з повинною (не можу більше!), з обіймів в передпокої, з «давай більше ніколи?», з «йди сюди», з «і я тебе …». Як в анекдоті про золоту рибку, коли «хочу, щоб у нас все було», У НАС ВСЕ БУЛО.

Ми далеко не ідеальні. Ми проходили ці відносини рівень за рівнем, як комп’ютерну гру. Ми втрачали життя, витрачали енергію, заходили в безвихідь. Ми програвали. Розходилися в різні життя. Пам’ятаю той період … Я тоді стала мерзнути в стосунках. Тонула в колодязі байдужості, в трясовині неуваги, в його поверненнях з роботи ночами-чами-чами … Я не знала ще, що поки чоловік шукає себе, треба варити йому борщ, а не читати нотації. Я думала: але це ж не чесно! «Я ж теж себе втратила, мені теж треба шукати!» І я шукала. Шукала казку, а чоловік виявився чарівником. Чарівником смарагдового холоду. Я замерзла і пішла. Думала, в свободі тепліше.

Звичайно, там була ситуація. Страшна, жахлива. Ми врізалися в неї і розпалися на дрібні шматочки. Замість того щоб згуртуватися, стали образливо зализувати рани. Кожен свої. І чекали один від одного порятунку. А кого може врятувати смертельно поранений? Йому б себе … зібрати. Я взяла літні сукні і пішла в осінь. У моїй долоні жила долонька сина. Вона пахла льодяниками і відповідальністю. Я насолоджувалася гордістю.

Реклама

– Мені нічого від тебе не треба, – сказала я чоловікові. А він … кивнув. Погодився! Негідник! Я ж кажу: негідник. Я чекала, що він побіжить за мною, стане хапати за руку, намагатися впихнути пластикову карту. Він же знає, що зі мною його маленький син, він же знає, що я не вмію заробляти. Зате я вмію весело витрачати.

А тут багато треба. Окреме життя скривдженої мами з дитиною в орендованій квартирі коштує дуже дорого. Я чекала, що чоловік одумається. Ходила всюди з телефоном. Чекала дзвінка. Але він мовчав. Він мовчав так виснажливо голосно, що я, ридаючи, в пориві відчаю кинула його об стіну. Телефон розлетівся на маленькі шматочки і налякав сплячого сина. Він, маленький, прокинувся і заплакав. Я обняла його, поцілувала в верхівку, і подумала:

– Ну ось … Тепер ще й телефон. Разом мій борг, з урахуванням несплаченої квартири за жовтень, близько сотні … Як з’ясувалося, гроші, вони всюди. Їх просто треба бачити. І ми їх не бачимо тільки тоді, коли у нас є така можливість. Або коли нам щось – гордість чи, статус чи, лінь – важливіша за гроші. А коли за тобою горять мости, то в цьому полум’я добре видно твої помилки і твої можливості.

Я відразу навчилася заробляти. Прямо у вівторок. Тому що в наступний четвер мій оборг був би вже 135. Я сказала Всесвіту: мені потрібно сто тисяч. Терміново. Прямо завтра. У мене задзвонив телефон (я знайшла старий апарат-слайдер, він ледве працював, але був в змозі приймати дзвінки, а більшого від нього і не було потрібно).

– Треба терміново за мене провести завтра весілля, – сказав мій друг, ведучий свят. – Я ногу зламав. Лежу в лікарні. Нога прив’язана. Сценарій скину. Якийсь начальник Департаменту будівництва. Скільки візьмеш?
– 70.
-Ти що? Я сам за 35 б вів.
-За терміновість і форс-мажор. Він начальник або хто? Він же не хоче весілля своє зірвати?

Начальник – не хотів. Він був начальником Департаменту Будівництва та вмів будувати. І знав, що сім’я – це теж будівництво. А весілля – фундамент. Він погодився на 70. Наречена, тобто вже дружина, була задоволена. Чіпала його під столом. Він сидів, яскраво-червоний, і нерозумно посміхався посмішкою щасливої ​​людини.
– Бажаю вам любові, – сказав я при прощанні і, підморгнувши, поправила трусики нареченої, що виглядали у нього з кишені кокетливим мереживом.
– Як школярі, – він ніяково усміхнувся у відповідь. Заплатив 80. Хороший будівельник.

«Спасибі, Всесвіт, – сказала я подумки. – Треба ще 20 ». На наступний день на основній роботі мені несподівано виписали премію. 30 тисяч. Я вирішила, що 10 – це відкат Всесвіту. І витратила його на благодійність. Всесвіт оцінив мою щедрість. Засипали замовленнями. Я вибралася з кризи.

Мій нуль при одиниці чоловіка став цілком собі самостійною цифрою. Я більше не нуль, і відтепер мене треба брати до уваги. Я собою пишалася. Але мені дуже хотілося, щоб чоловік теж пишався. І дізнався, кого втратив. І прийшов з повинною. Так і сказав: «Ну треба ж, яка ти!»

Але він нічого не говорив. Посміхався чемно, забираючи сина. Посміхався чемно, повертаючи сина. Ось і вся комунікація. Я навзнак впала в самотність. Свобода, вона різна. Для самодостатніх людей вона – приваблива і пахне пригодами. Випадковими знайомствами, непередбачуваними вечорами, безсовісним фліртом, жадібними поцілунками в ліфті з чоловіком, від якого пахне сексом і алкоголем – і ці дві ноти сплітаються в запах безперспективності. А потім ранкова втеча з чужої захаращеної квартири, рис, де другий панчіх, і як я тут опинилася, і більше ніколи, і Машка, забери мене, не знаю де …

А для мене свобода пахла приреченістю. Я не вмію повертатися додому після опівночі, коли ніхто не чекає, не хвилюється і не питає: «Тебе зустріти?» Мені не цікавий успіх заради успіху. Мені потрібно, щоб він дивився на мене і захоплено говорив: «Ну треба ж, яка ти!». Мені нецікаво бути одиницею, я згодна бути нулем, але за його спиною.

Я вирішила діяти. Віддала дитину дідусю на вихідні. Купила білизну, яке підкреслює. Панчохи з силіконовою в’яззю. Каблук 12 сантиметрів. Волосся прикрасила недбалістю. Закусила губу, заховану у вульгарну червону помаду. Одягла плащ поверх білизни. Я була дистильована пристрасть. У розріз плаща було видно силіконові панчохи. Поки йшла до машини, відчувала себе Чіччоліною. Чоловіки озиралися.

Приїхала до колишнього чоловіка на початку першої. Подзвонила в двері. Серце вистрибує з грудей. Ніхто не відкриває. А якщо його просто немає вдома? А якщо він не один? Мене обдало жахом. Про це я не подумала. Ми рік живемо окремо, а я і припустити не можу, що він подивиться в іншу сторону.

Нарешті він, сонний, відкрив двері.
– Що трапилося? – запитав він, мружачись від раптового яскравого світла зі сходової клітки.
– Ти один?
– Ні.
– Ні ??? – я майже померла, задихнувшись приниженням.
– Ні, я з кішкою. Що трапилося?
– Можна увійти? – запитала я і відкинула плащ.

Він став жмуритися ще сильніше. На ньому були старі сімейні труси, подаровані бабусею Валею, яка практикувала економне шиття чоловічої нижньої білизни. Вони пахли чим завгодно, крім пристрасті. Бабусею Валею вони пахли, навіть коли свіжі …

– Слухай, ти дуже сексуальна, правда. Але я третю ніч не сплю. Проект здаємо. Мені вставати через три години … Він щось там ще лопотів про «вибач», про «я оцінив», і про «давай іншим разом», поки я, принижена, бігла по сходах, проклинаючи підбори, і витираючи сльози роздавленою гордості.

– Більше ніколи! – ридала я в машині, розмазуючи смоки айз, маючи на увазі під «ніколи» – будь-яку форму спілкування з цим негідником. Через два дні я повернулася до нього на ПМЖ. Він сам прийшов за мною вночі. Підготовлений. З квітами та в нових трусах.

Я до чого все це … До того, що не буває в родині «пощастило». Буває «вистраждане», «побудовано», «створено», «відпрацьовано», «склеєне». Сім’я – важка праця. І немає більш мудрої і більш банальної фрази.
А ви говорите пощастило ….

Реклама
Читати далi

Також цiкаво:

Close