ЖИТТЯ

Свиня ти, а не баба

– Як не соромно … Молода баба адже. А така свиня вже.

Голос пролунав раптово, і я здригнулася.

І повернулася.

Нікого немає. Воно й зрозуміло: я ж одна сиджу. Тоді звідки голос?

– Що, почула чи що? Ну це ж треба.

Знову поернулася. Нікого.

Розлютилася.

– Ти хто такий?

– Дід Піхто. Допилася до глюків. Одне слово – свиня ти, а не баба.

Схиливши набік голову, дивлюся на майже порожню пляшку горілки. Свиня? Ну чому ж? У всіх буває, врешті-решт. Всі п’ють. А якщо б не пили – навіщо тоді горілку придумали?

– Пити будеш? – Питаю кудись у бік, не обертаючись.

– Не буду.

– Ну і валитоді.

Вичавлюю пляшку в склянку, і ставлю порожню тару під стіл.

Штовхнула її ногою. Задзвеніло. Прислухалася.

– Самій не противно?

– Ні.

– І даремно.

Голос долинав звідкись з-за правого плеча. Повернула голову вправо, і запитала:

– Ти навіщо прийшов? Пити ти не хочеш, йти не хочеш … Давай я в тебе плюну?

– А сенс?

– Раптом образишся – і підеш?

– Куди вже більше-то?

Затискаю двома пальцями ніс, заплющує, і п’ю.

– Добре пішла?

Цікавиться, зараза.

– Нормально пішла.

– Ну, значить, нормально і вийде.

Притискаю пальці до очей, несильно, і тру-тру … Пальці вже чорні від туші.

– А у мене сьогодні день народження …

Просто так сказала.Не йому навіть. А просто так.

– Знаю.

– Тоді вітай мене, раз приперся.

– Тебе не вітати, тебе дерти треба. Ременем солдатським, з пряжкою. Щоб ж**а два тижні червона була.

Розпливаюся в усмішці:

– Дідусю, це ти?

За плечем пхикнули:

– Ось ще. Дідусь твій на тебе навіть дивитися не може. Ростили тебе, ростили, скільки вклали в тебе, дуру. І все за даремно пішло, Господи прости.

– Де мій дідусь?

– А я звідки знаю? Напевно, з бабусею.

– Ти їх бачив?

Мовчання.

– Ти пішов вже чи що?

Шум за плечем:

– Куди ж я піду від тебе … Тут я.

Відламую тверду скориночку від засохлого шматка хліба, і суну в рот:

– Ех, життя – лайно … Тобі не зрозуміти, ти привида. У тебе немає днів народження. І немає друзів, які про нього забувають … У мене гарна сукня, скажи?

– Красива.

– А … Значить, у тебе очі є. А туфлі мої бачиш?

– Це тапочки. Попелюшка, блін.

Регочу:

– Перевірка зв’язку! А що ти ще бачиш?

– Тебе бачу. П’яну. Страшну. Огидну. Очі б мої на тебе не дивилися.

– Ні, ти не дідусь. Дідусь мене любив. Дідусь називав мене Принцесою. Знаєш, колись давним-давно у мене в ванній … Вірніше, тоді ще у дідуся в ванній, гачок на стіні висів. Низько так … І поруч пластир наклеєний був, зверху. І ручкою на ньому написано: «Лідочка». Там мій рушник висів, коли я маленька була … Ти бачив гачок?

– Бачив. Він і зараз є, дура.

– А точно. Він і зараз  є … Про що я, до речі? Так ось: ти точно не дідусь.

– Само собою. Я б повісився з такою внучкою.

Кидаю рушник на підлогу:

– А що ти весь час мені хамиш, привиде? Я тебе кликала хіба? Запрошувала?

– Ти ревіла.

– Ревла. І що далі?

Зітхання протяжне:

– І нічого. Не можна ревіти в свій день народження, не можна.

– А якщо хочеться?

– Потім поревеш.

– А якщо…

– Що ти торгуєшся, а? Сказав же:  не реви. Не реви в день народження.

Нахиляюся, піднімаю з підлоги рушник, і дивлюся за своє праве плече:

– А руки у тебе є? Машинку пральну відкрити зможеш?

– Ну ти знахабніла, дівко. Сама відкривай. Знайшла собі хлопчика на побігеньках.

– Та й чорт з тобою, привиде.

Кидаю рушник назад на підлогу.

– Чорт завжди зі мною. З тобою, до речі, теж.

Advertisment

Сміюся:

– Так зі мною поруч вічно чорти якісь. Постійно. Їх тільки звуть чомусь по-різному: Міша, Петя, Коля, ось, ще.

– Особливо, Коля, так.

– Він мене кинув, привиде …

– Горе яке. Я тобі з самого початку говорив: йшли ти його куди подалі, нічого путнього не буде … Хіба ж ти послухалася?

– Не казав ти мені нічого!

– Говорив. Інша справа, що ти чути не хотіла.

– А чому зараз чую? Тому що горілка палена?

– Тому що день народження. Ти мене втомила вже своїми питаннями. Тому що день народження у тебе. А ти ревеш.

– Ага … Тобто, якщо я реву в день народження – я відразу тебе чую?

– Поняття не маю, якщо чесно. Сам злякався, коли ти раптом відповіла.

Проводжу долонею по стільниці. В руку попалася зім’ята серветка, і чек з продуктового магазину. Долоня чомусь мокра – папірці прилипли відразу. Тримаю долоню вертикально – вони не падають.

– Дивись: фокус-покус. Я вмію притягувати папірці.

– Молодець. Дідусь буде радий твоєму таланту. Ти тільки розвивай його.

Стисла папірці в кулаці, і плюнула за праве плече:

– Тьху на тебе, нечистий. Відстань від мого дідуся. І припини про нього весь час говорити.

– А про що з тобою ще розмовляти? Ти ж овоч.

– А ти привид.

Хто сказав?

– Я.

– Як завжди, повз тазика.

– А чому я тебе тоді не бачу?

– Білку бачиш? Ось і я не бачу. А вона є.

– Хитрий ти.

– А ти дурепа.

– І овоч?

– Мабуть, з овочем я перегнув палицю. Ні, ти просто дура.

– Тому мене ніхто не привітав сьогодні, так?

Знову протяжно втягнула  носом.

– А для тебе це так важливо?

– Дуже. Мені ж не треба нічого, привиде …

– Не називай мене так.

– А ти не перебивай. Прийшов – значить, сиди і слухай. У тебе жопа-то хоч є? Ну, на чому ти сидиш?

– Господи, святий Боже … За що ж ти мені дісталася-то?

– У дідуся мого спитай. Так ось: мені ж не потрібно нічого, правда. Подарунків не треба, квітів теж … Вони забули просто, привид. Забули. Усі забули…

– Ну, щось ти загнула, подруго. А тато? А син твій? А сестра?

– Це не те … Друзі забули … А Коля-с**а …

Заридала.

– Через нього ревеш, чи що? Знайшла привід. І ніхто тебе не забував.

– А Юлька?

– Ти давно їй дзвонила? У лікарні вона зараз. Дочка у неї хворіє сильно. До речі, Юлька тобі есемеску написала, тільки ти телефон на зарядку забула поставити – от і не дійшло.

– А Ірка?

– Ірка в пологовому будинку зараз лежить. Народжує, між іншим. Через три години хлопчика народить. Сама розумієш, їй не до привітань.

– Добре. А з Женькою що?

– В армії він, забула чи що?  І телефону у нього там немає.

Питання скінчилися.

Горілка скінчилася ще раніше.

Помацала ногою під столом.

Задзвеніло.

– Слухай, привиде … А можна мені Ірці зателефонувати?

– У неї телефон вимкнений. Ти їй краще повідомлення напиши. Мовляв, вітаю з народженням сина. Ось вона здивується-то!

– Думаєш?

– А ти б не здивувалася?

– Ще й як. Так, я їй напишу. Слухай, привиде …

– Так що ж ти будеш робити? Дратує вже просто!

– Це тактика така військова. Психічна атака називається. Говори вже: ти хто?

– Я тобі відразу сказав: Дід Піхто.

– Дідусь!

– Бабуся, блін! Який я тобі дідусь ?!

Тисну плечима:

– Знаєш, я спочатку думала, що ти – мій типу Ангел-Охоронець. А тепер розумію: ніфіга ти не ангел. Ангели не лаються.

– Ще як лаються. Особливо, коли у них такі підопічні як ти.

– Значить, все-таки, ангел?

– Честі тобі багато – ангелів ще дарувати. Бог не фраєр – він тебе наскрізь бачить. Обійдешся просто охоронцем.

– Охоронець … Дивлюся, багато чого ти мені зберіг! До тридцяти років дожила – нічого хорошого не бачила!

– Ну ти і скотина, дорога моя … Пам’ятаєш, як ти в десять років котлетою вдавилася?

– І що?

– Так ласти б склеїла запросто. Якби не я. А пам’ятаєш, як ти за маршруткою бігла, не встигла, і давай всіх лайкою крити? А маршрутка та через три кілометри у вантажівку в’їхала … А син твій? Мабуть, найкращий день в моєму житті був … Я аж плакав від розчулення, коли ти його в тримала в обіймах, лежачи в пологовому кріслі. Якщо ти пам’ятаєш, він у тебе мертвим народився. А що там відбувалося за спинами лікарів – ти навіть не бачила …

– Бачила. Вони його відкачували.

– Відкачували. А сердечко-то вже …

– Брешеш ти все!

– Не вмію.

– А Діму, Діму чому не врятував ?! Він же … Він вмирав там, один … Без мене!

– У нього свій охоронець. Був. І краще мене, до речі. Хороший мужик, мені подобався. Вже з якої тільки дупи він Діму твого тільки не витягав, а все даремно. Я часом дивлюся на вас, ідіотів, і волосся дибки стає: що ж ви творите-то, а? Вас витягнеш, відмиєш-відчистиш, і тільки покурити відійдеш – капець. Знову кудись вляпалися. Ось що вам на місці не сидиться?

У вікно дивлюся. Темно на вулиці … Відображення своє бачу. Під очима туш розмазалася, і ніс блищить як лампочка.

– Я ж сиджу, типу …

– Сидиш. Саме так, що сидиш! Милостей чекаєш? Не буде тобі милостей, не заслужила. Пам’ятаєш, тебе Алла Анатоліївна пропонувала в універ по блату пропхати? А ти що відповіла?

– Що і даремно воно мені не потрібно …

– Ось. А пам’ятаєш, тебе Ваня Мальцев заміж кликав? Позитивний був хлопець, тебе, дуру, любив – аж тріск стояв. Що ти йому відповіла?

– Ну, не пам’ятаю вже … Щось на зразок: «Спочатку інститут свій закінчи, студент-практикант …»

– Ось. І адже закінчив. З відзнакою закінчив. Банкір тепер. А красень який … У-у-у-у …

– Не плюй мені в душу.

– Та хто ж тобі туди плює? За плювки це у нас як раз ти великий профі.

Почервоніла.

Штовхнула щось під столом.

Задзвеніло.

Знову почервоніла.

– А ти чого мовчав тоді, га? Чого не підштовхнув? Сам розтринькав моє щастя, а тепер знущається!

Найкращий захист це напад.

– Ну, ось давай тільки не будемо з хворої голови на здорову. Хто не штовхав? Я не штовхав? Так я собі всі руки-ноги-крила відбив поки за тобою довбав! А тобі пофігу все. А ти у нас сама все краще знаєш. Так що тепер я тільки котлети з тебе витягаю, та в маршрутки не пускаю. І на тому спасибі скажи.

– Дякую …

– Немає за що. Ти слухати, слухати учись. Сумніваєшся в чомусь – сядь, посидь … Очки прикрий, і поклич мене тихесенько. Я почую. Я завжди тебе почую. Ти тільки мене слухати учись, недолуга ти моя …

– А ти правда мого дідуся знаєш?

– Правда. І бабусю знаю. Чудові старички.

Зціплюю зуби, і видихаю:

-І Дімку бачив? Як він там, без мене?

Тиша. Кусаю губи:

– Ти мене чуєш?

Тиша.

Кидаю погляд на годинник.

Північ. День народження закінчився.

Встаю з стільця, прибираю брудний посуд, викидаю порожні пляшки і зім’яті серветки, протираю стіл.

Дивлюсь у вікно. Там зовсім темно. Відображення своє, як в дзеркалі, бачу … Під очима розмазана туш, і ніс-лампочка. Блищить. Закриваю очі, і кличу тихесенько:

– Дідусю, ти мене чуєш? Ти пробач мені, дідусю, я й справді не подарунок. Намучився ти зі мною …Сам дідом представився – так що не скаржся тепер. Ти це … Передай там Дімці привіт від мене. Скажи, що люблю сильно, що сумую дуже, і що він, паразит, ще у мене по вухах отримає коли його побачу. Він знає за що. І ще: я не буду більше плакати в свій день народження … І не тому, що не хочу тебе чути. Я просто не хочу тебе засмучувати. Ти знаєш, я ж згадала: прикмета така є. Плакати в свій день народження – це ображати свого Охоронця. А я ще й плюнула в тебе, дура. Прости, діду. Прости … Ти мене чуєш?

Сиджу, очей не відкриваючи. Ловлю кожен шум.

Тиша. Тиша. Тиша.

І тільки за вікном раптом зашуміли дерева…

© Лідія Раєвська

Фото – ipnews.in.ua, cosmo.ru.

Advertisment
Show More

Related Articles:

Close