facebook
ЖИТТЯ

Таксист не дочекався пасажира і подзвонив у двері. Але те, що сталося, змінило його життя назавжди.

[nextpage title=”Випадок, який перевернув все життя.”]

Життя таксиста в такому величезному місті, як Нью-Йорк сповнене пригод. Мегаполіс, який ніколи не засинає, наповнений людськими історіями, драмами, які часто доводиться спостерігати водієві. Цю історію розповів користувачам Мережі один з таксистів, пише джерело. Він не хотів називати свого імені, але не міг не розповісти про цей випадок, який буквально перевернув його життя:

«Я приїхав на виклик за вказаною адресою. Посигналив, як я зазвичай роблю, але ніхто не вийшов з будинку. Я посигналив знову. Нікого. Я почав дратуватися. Це був останній виклик в той день, і я вже майже зібрався від’їхати. Але залишився. Я подзвонив у двері й почув слабкий старенький голос: «Секунду, будь ласка».

РЕКЛАМА

Через кілька хвилин двері відчинилися, і я побачив маленьку стареньку. Їй було як мінімум 90 років, вона тримала в руках маленький чемодан. Я міг заглянути в будинок і дуже здивувався, коли побачив, що всі речі були покриті простирадлами, стіни були голими. Здавалося, там давно ніхто не живе. В кутку поряд з дверима стояла коробка зі старими фотографіями.

«Молодий чоловік, ви не могли б віднести чемодан у машину, будь ласка?» – запитала старенька. Я забрав валізу і відніс у машину. Потім я повернувся, щоб допомогти старенькій дійти до машини. Вона подякувала мені за допомогу. «Немає за що. – сказав я. – Я намагаюся поводитися з моїми клієнтами так само, як поводився б зі своєю мамою”. «Це дуже мило», – сказала вона.

[nextpage title=”Місце, куди люди приходять помирати…”]

Жінка сіла у машину і назвала адресу, а потім попросила мене проїхати через центр міста. «Це не найкоротша дорога. Нам доведеться зробити великий гак», – попередив я. «Нічого, – сказала вона. – Я їду в хоспіс».

Мені стало трохи не по собі.

«Хоспіс? – подумав я. – Це те місце, куди люди приходять помирати».

«У мене нікого немає, – тихо сказала жінка. – І лікар каже, що мені залишилося недовго». Тоді я вимкнув лічильник і запитав: «Куди ви хочете поїхати?» Наступні дві години я возив її по місту, і вона показала мені готель, де працювала. Ми побували в багатьох місцях. Вона показала мені будинок, в якому вони з чоловіком жили після весілля, і танцювальну студію, до якої вона ходила у дитинстві.

Іноді вона просила мене їхати дуже повільно і мовчки дивилася у вікно, немов цікава дитина. Ми каталися по нічному місту, поки жінка не сказала: «Я втомилася. Ми можемо їхати в пункт призначення».

[nextpage title=”Один з найважливіших уроків у житті…”]

РЕКЛАМА

Ми обоє мовчали, поки я їхав за вказаною адресою. Хоспіс виявився меншим, ніж я собі уявляв. Коли я під’їхав, нам назустріч вийшли медсестри. Вони посадили жінку в інвалідне крісло і взяли її валізу. «Скільки я вам винна?» – запитала вона, відкриваючи гаманець.

«Ніскільки», – відповів я. «Але ви повинні заробляти», – здивувалася вона. «Нічого, є інші пасажири», – я відповів з посмішкою. Не даючи собі часу передумати, я міцно обійняв її і відчув, як вона обняла мене у відповідь.

«Ви зробили стару жінку дуже щасливою в її останній подорожі», – сказала вона зі сльозами на очах.

Я потиснув її руку, попрощався і поїхав. Вже почалася моя нова зміна, але я продовжував безцільно колесити по місту. Я не хотів говорити. Що було б, якщо б хтось інший приїхав за викликом? Що б було, якщо б я просто поїхав, не дочекавшись?

Коли я згадую ту ніч, я думаю, це було одним з найважливіших уроків у моєму житті. У своїй шаленій метушні ми помічаємо тільки найбільші моменти. Ми завжди хочемо більше, швидше, далі. Але я думаю, моменти тиші, дрібниці – це дуже важлива частина життя. Ми повинні навчитися насолоджуватися ними. Потрібно навчитися бути терплячими і не спішити зчиняти галас. Може, тоді ми навчимося бачити те, що дійсно важливе».

Фото – vitbich.org.

Related Articles:

Close