ЖИТТЯ

Зворушлива історія. «Яхонтова ти моя»

У шкільні роки гостювала у бабусі в селі. Поружилася з дівчинкою, яка також на канікули приїхала. Прийшла до неї в гості, а її бабуся Марія Іванівна ягодою нас пригостила і ласкаво називала «яхонтові мої».

Прибігла я додому і свою бабусю запитала: – А що таке «яхонтовий»?

– Це означає дорогоцінний – так за старих часів зверталися до дорогої твоєму серцю людини.

– А чому ж я дорога бабі Маші, раз вона мене так назвала?

– Вона так багатьох називає, була одна історія.

– Розкажи, – попросила я бабусю.

Давно це було, – після війни. З’явилася в нашому селі жінка з сином, зайняла порожню хатинку, і стали в ній жити. Жінка була мовчазною і далеко не красунею, а ось син її Прохор, вісімнадцятирічний хлопчина, – гарний юнак. На артиста схожий був: волосся темне, кучеряве; в селі казали, що є в ньому щось циганське, інші шепотілися, що на молдаванина схожий. Але ніхто не знав точного його походження. Напевно, і сама мати не знала, хто його батько.

Але тільки ось біда – дивним хлопчина виявився. Щось з мовою у нього було, тому в основному мовчав і посміхався. Дивиться на людину своїми відкритими блакитними очима і посміхається. Працювати він міг тільки пастухом, – ось і доручили йому пасти влітку сільське стадо.

А Марусі тоді було всього сімнадцять років, – тепер її всі звуть Марія Іванівна або баба Маша. І ось вранці виганяє Маруся корову, а Прохор дивиться на неї, – погляд відвести не може. І чітко промовляє тільки одне: – Яхонтова моя.

Маруся ніяковіє і тікає. А вдома мати карає їй: – Дивись, стережися Прошку, бо він не в собі, невідомо, чого чекати від нього.

Тут втрутився дід Макар: – Не слухай, Маруся, бабських пліток; Прохор хоч і дивний  хлопчина, але незлий, серце в нього добре, до нього всі собаки лестяться, він птахів поранених виходжує, – мухи не образить. Одне погано – в наречені він і справді не годиться.

Реклама

З того дня перестала Маруся бояться Прохора. А він, як бачить, що вона корову за ворота виганяє, підійде і в кишеню їй то пряник покладе, то виріб якийсь дерев’яний (Прохор по дереву майстрував добре). А одного разу підійшов до Марусі і букетик квітів польових в руки їй віддав. Маруся почервоніла, хотіла втекти, а Проша затримав її і тихо так, ласкаво сказав:

– Яхонтова моя! – І в очах у нього сльози стояли в цей момент. Маруся злякалася, – вже так слова його до серця дійшли, що незручно їй стало.

А через рік, коли Марусі вісімнадцять виповнилося, посватався до неї Степан, який нещодавно зі служби армійської повернувся. Маруся погодилася, батьки теж погодилися на весілля, і вирішили в листопаді одружити молодих.

Як дізнався Прохор, що Маруся посватана, три дні його ніхто не бачив. Говорили, що вдома на сіннику він, мати йому їжу відносила, тільки він ні до чого не торкався.

А потім знову з’явився Прохор на людях, тільки посмішка у нього сумна була. Як і раніше вітався з Марусею, але «яхонтовою» вже не називав.

Настав листопад. Випав сніг, річка вкрилася льодом. До весілля залишалося три тижні. Маруся з подружкою Тонею пішли на річку; прив’язали до валянків металеві полози – саморобні ковзани – і вийшли на лід. Сніг припорошив ще незміцнілий льодок. Дівчата і не помітили, як опинилися у воді, навіть не почули, коли лід під ними тріснув.

Їх крики про допомогу почув Проша, який як раз, трохи віддалік, за деревами, набирав воду, – раніше з річки воду носили.

Кинувся на допомогу,  не зрозумівши, хто там у воді. Кожушок свій овечий скинув з себе і кинувся на лід. Першою Тоня вхопилася, – витягнув він її. А потім до Марусі кинувся. Але кожушок короткий, – не могла вона дотягнутися. Прохор ближче підповз, лід під ним затріщав. Але Маруся встигла вхопитися. Він її витягнув, але сам провалився, а Маруся відповзти встигла. Повернулась … а Проша під лід пішов.

Кричала вона на весь берег, Тоня її утримувала і сяк-так в безпечне місце відвела.

– Ти чула, він же сказав «Яхонтова моя»! – плакала Маруся.

– Та що ти, нічого він не говорив.

– Казав, казав, – я чула, – ридала Маруся, – уже коли мене витягнув, а сам у воді був, сказав: «Яхонтова моя».

Весілля довелося відкласти до весни. Степан виявився розуміючим. Він терпляче чекав, коли Маруся одужає, і серце її заспокоїться.

Маруся прожила зі Степаном довге, спокійне, світле життя; троє діток у них, онуки ростуть. Ніхто не пам’ятає в селі, щоб слово погане кому сказала, знають її всі доброю. А якщо людина якась сподобається, то з посмішкою скаже: «Яхонтовий мій». Особливо до дітей так звертається. Видно, слово це запало їй у душу і залишилося на пам’ять від Прошки. Не судилося йому  серце своє Марусі віддати, так він за неї життя віддав.

За матеріалами.

Фото – twixx.ru

Реклама
Читати далi

Також цiкаво:

Close